Death Cab for Cutie

З Невдахи у Вдахи: як українці змінюють прізвища

featuring diversey_ua

Дякую всім, хто допоміг!

Спочатку я подумала, що фільм «Невинність» режисерки з неабияким прізвищем Хаджихалілович буде тим самим жіночим кіном, про яке я
вопрошала ще недавно.

Вже було уявила, що побачу історію про ізольований соціум, не побоюся цього слова, фемін, як у «Розщілині» Доріс-Нобелівської-Лессінг. Там, якщо не знаєте, жінки керують і рулять аж так, що для народження собі подібних чоловіки їм не потрібні – все зробить приплив, а невчасно народженими істотами з ковбасками між ногами займуться гірські орли.

( Чи узнає молодая, який у парня був конець? )

В хатку у Славську нас привіз таксист-екстремал, з усіма переїздами гірських потоків і крутими підйомами-спусками у машинці без вікон. Єгипетське сафарі смалить збоку, притому явствєнно торішній бамбук.

Часу було обмаль, трохи менше, ніж півтора дні. Тож ми бродили горами, потім на підйомнику піднялися на Тростян, задаючись питанням, чому підйомник є підйомник і що було б, називайся він спускальник.

На Тростяні я валялася у траві ось так


( Горррри, демонічні фізії у виконанні мєня та Gogol Bordello )

Комедію «Ми не янголи» Ніл Джордан зняв у далекому вже 1989-му, задовго до славнозвісних «Інтерв’ю з вампіром» та «Сніданку на Плутоні». Мені цей фільм потрапив до рук тільки зараз, виключно через цікавість до ранніх робіт Шона Пенна. Його персонаж, один з двох в’язнів-утікачів, яких випадково приймають за служителів монастиря, викликає замилування і бажання приголубити. Брівки хаткою, ламкий голос вічно розгубленого дурника, вайлуваті рухи, прищіпка для білизни на комірці краденої сорочки – коротше, "усы и шляпа - все при нем". Романтизм душевний вирішує за нього – воля за американсько-канадським кордоном відступає перед 3-разовим харчуванням і далеко не тюремним ліжком у гостинному монастирі.

А напарник (Роберт де Ніро) теж задніх не пасе: швидко все метикує, постійно осмикує недосвідченого кумпеля і вправно ним керує. Прикриваючись молитовником, цей король міміки вершить справу їхнього визволення і між тим встигає накинути оком на підприємливу жіночку (Демі Мур). Хто б знав, яку роль зіграє її глуха дочка в цих вибухонебезпечних стосунках!

Фільм чимось скидається на «Монашок у бігах» і цікавий своєю 20-річною витримкою. Молодість Пенна, де Ніро та Мур, жодного натяку на гомосексуальних священників, взагалі гумор без вульгарності і кумедний Кен Б’юхей в ролі лупатого єпископа Наліча Ногаліча – отакі принади цього фільму. А раптом вас цікавить пеннівський давнячок, то маєте ще один плюс у списку.

Цілуйтеся, бо ви того варті!

Ох, люди добрі, який там Хауз, які там Герої чи Відчайдушні домогосподарки.

Коли є Така Жінка, як Петяа Вілсон


Не в обіду іншим кіногероям. Цей серіал вже підзабувся, а тут випадково натрапляєш на цілих 5 розшарених сезонів! 12 років минуло, а все виглядає зовсім не архаїчно. Кіно з Петькою дуже приємно і не менш цікаво передивлятися знову.

Я просто пишу, ностальгую, глазєю в ці величезні очиська, не ображайтеся, любителі Хауза і т.д.:) Можете проходити повз.

( а ви її пам'ятаєте? )

Не щастить останнім часом на фільми з італійським присмаком. Спочатку тягучий баблгам «Генуї», тепер от «Під сонцем Тоскани» Одрі Веллс. Але якщо в першій стрічці мало мальовничої картинки і здорового глузду, то в останній – картинка бомбова, Дайана Лейн – на п’ятірку з мінусом, а від поглядів італійських мачо шкварчить і плавиться все навколо. І сюжет теж.

Американська письменниця, болісне розлучення, щасливий випадок і вуаля – вона вже мешканка занедбаної вілли в італійській Тоскані, ремонтом якої займаються молдавани дивакуваті польські заробітчани. Ця екранізація жіночої мелодрами спочатку навіть підкупає авантюризмом, наївними алюзіями на Фелліні та всіма цими «черто» - «граціе» - «прего». Але далі, якщо ви дивитеся кіно з чоловіком, він засинає, а ви починаєте передбачати, що станеться в наступні хвилини. І виявляєтеся праві.

Мене обійшли стороною романи, призначені для читання в самотній вечір під пледом і з чашкою чаю чи на пляжному шезлонгу. А тут такий sneaky peek у цей світ, повний зовсім не таємничих секретів. Досвід схожий на відвідини музею воскових фігур – не дуже страшно і більше приходити не хочеться. А у вас бували випадки, коли жіночий фільм подобався цілком і повністю? Бо мій, очевидно, ще попереду, якщо буде взагалі.

pic from stopka

У людинотварині, яка дико вистрибувала під час виступу великих Gogol Bordello вчора у Львові, ви могли мене не впізнати. Дико - якраз те слово. Тому я зрозумію, якщо ви то бачили, але не підійшли. Розмах моїх крил був надто широкий, ви могли отримати травму.

Ця банда стерла на порох решту вражень від проникливого Васільєва зі Спліну, від фінських посміхасиків-корпікласиків, від штучнуватого Скрипки. Шквал наічістєйшого драйву, малята. Energy storm, я би навіть сказала. Як могли стояти і навіть не тупцювати на місці деякі холоднокровні особини, для мене залишається вселенською таємницею. Так само дивно, що на сцену не летіли ліфчики, натомість - якісь грубі чоловічі сандалі.

Ледь доповзла з вокзалу додому. Шкандибаю. Стараюся не робити різких рухів головою, боячись ще більше потягти шию. Голос, наче в підстаркуватої синьолицьої жіночки, що з дитинства смалить Біломор. Жодної фотки з концерту, все в голові, все в меморіз. Улибаємся, машем білим платочком і чекаєм знов.

Діти за гроші в Україні: грядуть зміни?

FAR (офіційний реліз 23.06.2009)

Про вiзи

Серед асоціацій до цього фільму найпершими виникнуть цицьки-млинчики, хаос замість волосся та дистрофічні ключиці Тільди Свінтон. Далі йтиме облите кетчупом, заварним кремом, обсипане борошном та зґвалтоване жіноче тіло, ще далі – причандали Евана МакГрегора. Нічогенькі ілюстрації, як для фільму із прозорим натяком на Біблію у назві.

«Молодий Адам», знятий Девідом Маккензі за романом Александра Троккі, чимось скидається на фестивальне кіно, однак без показушності та перевірених кон'юнктурних прийомів. Все просто і аскетично, без перегинів, сльозливості чи повчання (до речі, відсутність останнього дуже приваблива у світлі біблійного мотиву). Плюс музика Девіда Бірна та шотландські краєвиди, однак знову-таки – просто і непримхливо.

За сюжетом, невдаха-письменник Джо Тейлор де влаштовується працювати, там і має чужих жінок. Плутати ситуацію з блядством, як у тому анекдоті, не випадає, бо молодик саме ним займається. І вільно йде далі, навіть дізнавшись про вагітність пасії та її смерть. Складає грішки у стосики, а стосики викидає на горище. Сподобався відкритий фінал – чи покається блядь цей юний орел, домислюй сам. Що вище літаєш, то болячіше падати. Але це може бути і не про нього, хто знає.

Їх неможливо не любити. Навіть коли Дейв співає в елегантному костюмі замість чорної маєчки.

Сподіваємось дістатися на концерт в Санкт-Петербурзі у лютому.

Найбільше полюють за головами топів, IT-шників, продавців та… колекторів

Ні, це не «Краса по-американськи». Це краса-во-крові: буфонадно-істеричний треш-трилер «Дивний цирк» від японця Соно Сіона. Так про ревнощі та помсту можуть зняти тільки шизофренічні японські режисери. Тільки в їхніх фільмах у героїв виходить так вирячити свої вузенькі очка, що хочеться сміятися і сховатися під диван водночас. Тільки від криків японських акторок – мороз по шкірі. Майже такі відчуття від японського сексу на екрані. Але менше з тим.

Чарівний червонястий відеоряд шокує: стіни в бордових патьоках, ампутовані кінцівки та цицьки, спільнота людей, що шрамують себе. Пір! Цій вакханалії дуже личить (хай затертий) образ підсвіченого чортового колеса та акордеон. Мабуть, останній мався надати м’ясному дійству романтизму, типу як в «Амелі».

Шоу починається: 12-річна Міцуко застає батьків у ліжку, за що тато вирішує її зґвалтувати в якості покарання, а за цим усім спостерігає матуся. Татусь відтепер як сидорових кіз обох, причім інша має спостерігати за процесом з дірочки, сидячи у великому футлярі. Такий сюжет має оповідання молодої письменниці Таеко, яка не може ходити, однак збагачує своє приватне життя багатьма асистентами. Хто ця письменниця і хто є її черговий помічник – андрогін Юджі, дізнаєтесь у фіналі вистави. Той ще експіріенс, цей "Дивний цирк".

«Минуле» аргентинського режисера з українським прізвищем Гектора Бабенко – ідеальне кіно для любителів філософствувань, самокопання та самонакручування. Навіть якщо ви таких схильностей не мали, то маєте всі шанси набути. Принаймні зайвий раз прибратися на антресолях своєї пам’яті це кіно точно наштовхне.

Пристрасті в «Минулому» своєю бурхливістю нагадують аргентинське танго. Герой Гарсіа Берналя, Ріміні, пориває 12-річні стосунки з довгоносою брюнеткою Софією і йде, як казав один персонаж, «по наклонной». Нові й нові цицьки по черзі мерехтять у кадрі.

Магічний факт: досвідчений перекладач, Ріміні поступово забуває робочі мови вже після другого весілля. За кількома одруженнями поспіль стоять розпачливі спроби втекти від привиду минулого – ребристої Софії, що маніакально його переслідує. Колишня нав'язливо бажає то перепихнутися у готелі, то набридливими дзвінками пересвідчитися, чи все в екса гаразд. Але найбільше ображена параноїчка хоче занурити Ріміні фейсом у ріку спогадів – змусити посортувати купу старих фотокарток. Дивина та й годі, але Ріміні якось примудрився народити сина з черговою дружиною, водночас відбиваючись від Софії. Насправді до самого кінця не знаєш, чого чекати від наступної сцени.

Минуле Ріміні в образі колишньої дружини – як чортеня зі скриньки. Перестріває, атакує і б’є ногами в живіт аж до переможного кінця. То тільки здається, що вже розсипалося на друзки. Воно, як Термінатор, оживає й енергійно дихає у потилицю знов. І, я вам скажу, Термінатор переконливий, хай як вже там набрид мені цей Берналь.

Любіть і жалуйте

Ах, Джон, ах, Малкович! Наскільки пасіонарно і самовіддано він чаклує, судити можна хоча б з цієї картинки. Крім того, Великий Бак може вивихнути вам руку в емоційному рукотисканні, змусити заснути покотом на підлозі двісті людей та знайти свій гонорар у ліфчику глядачки в залі.

У фільмі «Великий Бак Ховард» колізії сюжету зводяться до заходу сонця у кар’єрі стенд-ап комедіанта та ілюзіоніста, від якого в паніці тікають по черзі всі менеджери. Одному з них, якого грає син Тома Хенкса Колін, теж доводиться непереливки, однак задля такої школи життя хто не пожертвує загиблими нервовими клітинами!
Насміялася від душі, поспівчувала старому хитрунові та бешкетникові. Планую ввести у список вживаних крилатих висловів «Let’s do it!» та «I love this town!». Врешті решт, фільми із Малковичем не можуть бути погані. Так, як гаряче не буває сирим.


Впізнаєте? Виявляється, що у популярного в масах «Достукатись до небес» є моцний конкурент, «Всередині я танцюю» з талантищем Джеймсом МакЕвоєм.

20-річний Рорі з пергідрольними стирчаками замість волосся в’їжджає у хоспіс для калік на інвалідному візку, яким керує ледь не одним пальцем. Що йому ще залишається при хворобі Дюшена? На нього дивляться скляні очі олігофренів – довго таке витримувати несила. Тікати він вирішує з новоспеченим другом ДЦПістом Майклом, чиє мугикання Рорі розуміє і навіть перекладає іншим за потреби.

Все починається весело і драйвово. А подальші події ризикують розчулити навіть найзапеклішого скептика. Тому бі керфул. Якщо ви публічно тримаєте марку психологічно броньованої та дещо цинічної людини, дивіться «Всередині я танцюю» без свідків, і ви собі не нашкодите.

PLACEBO-2009 ТУТ

Навіщось скачала альбом групи "Технология" зразка 2009го.
Ну подіяла ностальгія.
Ще ніколи так швидко не видаляла щойно скачаного.

Емо-тексти. Потужне таке бажання лаврів російських Depeche Mode. Співає наче Ігор Корнелюк. Відчуття повернення на дискотеку 90-х, коли хочеться блювати не від вкачаного в підліткову буйну кров алкоголю, а від лабуди, що ллється з динаміків.

"Саморазрушенье до концааааа, я знаю точно, ты не вспомнишь моего лицаааа, сегодня ночью!"

Таки є гурти однієї, максимум двох пісень. На "Странных танцах" та "Нажми на кнопку" у цього все закінчилось.