Death Cab for Cutie

Раннє творіння автора "Мері та Макса" Адама Еліотта.

За плечима у нього Оскар небагато робіт, але ті, які є, мені просто ну дуже западають в душу.

Такий і "Харві Крампет"

Неперевершений пластиліновий мульт «Мері та Макс» починається з опису дівчинки з очима кольору брудної калюжі та родимою плямою на лобі кольору какашки. Мері Дінкл 8 років. Вона носить величезні окуляри та живе в Австралії разом з матір’ю-алкоголічкою та батьком-таксидермістом. У неї немає друзів, а однокласники називають її пердомордою.

Одного разу вона навмання обирає адресу випадкового американця, з яким вирішує листуватися. Цією випадковою людиною виявляється 44-річний Макс Горовіц, тлустий психопат з Нью-Йорку. Він збирає зрізані з пальців ніг нігті і складає у банки по роках. Їсть хот-доги, в яких замість сосиски шоколадні батончики. Вигадує слова confuzzled, snirt та smushables, однак укладачі Оксфордського словника відмовляються включити до нього Максові неологізми. Так один закомплексований та повний фобій самітник знаходить іншого, на 36 років молодшого.

Вони обоє люблять солодке та мультфільми про ноблетів, які живуть у чайниках та мають багато друзів. У кожному листі Макс та Мері надсилають один одному шоколадки. І розповідають про своє небагате на події життя.

Цей трагікомічний мультик проймає настільки, що здається, це пластилінове диво – найкраще з побаченої анімації для дорослих. Водночас смішно і зворушливо, по-доброму іронічно, оповідають автори історію двох справжніх друзів, які ніколи один одного не бачили. Однозначний плюс мультику є в небанальному виведенні банальних істин: люди недосконалі і все одно чудові.

Все ніяк не йдуть з голови сльози, які Мері надіслала Максу у пляшечці з-під ліків від геморою. Він просто не вмів плакати, а вона хотіла йому допомогти. Думаю, вже зрозуміло, що це маст-сі. Російська прем’єра стартує 3 грудня, але скачати вже можна тут

4 роки без ТБ скінчилися.

Ящик подарували, а дарованому коню, як відомо, не заглядають у ротову порожнину. Поступово опановую всі страхітливо грандіозні можливості, які з'являються у людини, чий телевізор має аж 72 канали.

TV1000, Discovery з його похідними та від учора "Теорія брехні" на плюсах. Сьогодні звідси дізналася про ток-шоу Дмітрія Діброва, якого люблю ще з часів колишнього НТВ. Зветься "Временно доступен". Іде по ТВЦ, але потім викладається в інтернет (лінк вище).

Якщо у вас є телевізор, що дивитеся, окрім новин, маргоші та п'ятничних політичних цирків? Що порадите такого, що не викликає мозкової гусіні?

Сходили з gafiyka в IMAX на блогерський показ "Таємниць підводного світу" в 3D. До цього в 3D не дивилася нічого, окрім якогось міні-мультику з племінницею в "Дивосвіті". Звичайно, порівнювати є що.

По-перше, той мультик я вже й не згадаю, а після "Таємниць..." точно запам'ятаю, як витончено паруються каракатиці, як виглядає найтендітніший у світі морський коник, як черепахи жеруть отруйних медуз та як в максимальній близькості виглядає мордяка морського лева.

По-друге, короткометражка в стилі National Geographic змусила ностальгувати за снорклінгом на коралових рифах. Справді майже реально та захоплююче (о, каракатиці, медузи, риби-бородавчатки та риби-собачки!). І що б, здавалося, слова окуляри.

Завдяки винахідливим піарникам 3D-покази для кількох десятків блогерів у Києві можуть стати щотижневими. Тенденція тішить, тільки логічно було би запрошувати їх на допрем'єрні чи прем'єрні сеанси. А хтось іще заперечує проти того, що блоги є окремим видом ЗМІ.

Після юзера drugoi, френдстрічка без якого нічого не втратила, знайшовся інший.

Рекомендую: plasmastik.

Цікаво, пізнавально і з фотографіями без реклами брендів.

Звісно, й без нєзрімо присутнього Кремля.

Не народжувати дітей, аби ті не заважали творити, подорожувати, жити для себе та коханої людини – так звучить один з мотивів представників руху чайлдфрі у світі.

Натомість в Україні часто відмовляються від народження потомства не тільки через відсутність батьківського інстинкту чи потяг до самовдосконалення без перепон.

Про бездітних добровільно та вимушено – читайте тут

Від фільму Нори Ефрон "Джулі та Джулія" отримано купу беззаперечного позитиву. Такий Christmas-like movie, вихід якого в Штатах зазвичай підлаштовують під Різдво, як "Love actually", і яке приємно згадувати і переглядати знову.

Настільки надихає, що захотілося принаймні полистати той талмуд кулінарного генія Джулії Чайлд (блискуча, просто блискуча гра Меріл Стріп). Дидактичну функцію для мене це кіно теж має - у планах вперше в житті приготувати желе та славнозвісну страву, назву якої важко вимовити.

Кому ще стало цікаво, що це за витвір мистецтва, дивіться сюди Boeuf Bourguignon

Скептичних ремарок про цей фільм не буде. Хіба про те, що Меріл Стріп кілька разів ну дуууже нагадала Карлсона, але який же це скепсис. Навіть бути схожою на Карлсона у неї виходить на 200%. Ну, ви знаєте.

І про Дарію Цвек. Я пам'ятаю цю книжку колись у нашій сімейній бібліотеці, але потім вона десь зникла. Цікаво, чи хтось ще по ній готує і що саме. Ех, каструльки-сковородочки! І, чорт забирай, після цієї тони творчого натхнення з екрану готувати справді приємно.

«Афери Стівена Гласса» Біллі Рея (до речі, сценариста «Великої гри» Кевіна Макдональда) не було у списку фільмів, рекомендованих в останньому «ШО» до перегляду журналістам і небайдужим. А дарма.

Історія молодого журналіста The New Republic, який робив кар’єру на статтях про вигадані події за участі нафантазованих персонажів, особливо добре сприймається у світлі «Нової журналістики: Теорія змісту» Яблокова. Стівенові з його фонтануючою уявою свого часу дуже знадобився би sense-редактор. І lie-редактор в купі з hoax-редактором.

У 1998-му Гласса ловлять на фікціях замість статей для поважного журналу. І невідомо, якою була би його доля в журналістиці, якби колега із Forbes не копнув глибше і не перевірив писанину Стівена. Навіть очевидність обману не змусила його відступитися. Навпаки, він створює нібито офіційний веб-сайт неіснуючої компанії, про яку писав, і навіть вдається до махінацій із автовідповідачем людини, яка начебто давала коментарі до його останнього матеріалу.

Інші видання теж узялися перевіряти зміст статей, написаних для них Глассом, але це було тяжко через використання ним анонімних джерел. Пізніше з’ясували, що 27 з 41 статті Гласса містили вигадки. Він навіть написав книжку «Баснописець», а редактори, з якими йому доводилося працювати, відмічали його талант. Мовляв, пише живо, цікаво і з гумором.

Найсмішнііше те, що Гласс після викриття, кажуть, став багатим через численні появи у ток-шоу, в ЗМІ та у кіно, включно із фільмом Рея. Викрутився, стєрвєц, та ще й грошей заробив. Хоча, можливо, він просто вибрав не той шлях для публікації власних небилиць. Пішов би у літературу – хтозна, може, мав би вже Пулітцерівську чи Нобелівку.

Ґатліф - голова журі без понтів. Приємний у спілкуванні і просто приємний, незважаючи на світову популярність, яка в інших вже давно спричинила би зіркову хворобу.

Поміж роздачею інтерв'ю виходив у коридор перепочити. Але не просто ходив узад-вперед, а вистукував та виплескував долонями якусь мелодію.

Про що з ним вдалося поговорити мені, можна почитати ТУТ

Ван Дамм виявився дуже простим дядьком. Бідний, так пітнів, що аж на пузі плями було видно. Нервувався, мабуть, так сильно через Катю Осадчу, яка питаннями про чотирьох дружин та долю дітей закидала. Ну ясно, не буде ж він жалітися, що мовляв, Катя, я приїхав в Україну зняти те, що піпл схаває і заплатить за це гроші. Треба ж аліменти дітям виплачувати.

Втомленим він мені здався. Шукає "друзів"-бізнесменів, як оцей власник готелю, де він живе в Києві. Може, коли капне який долар на його фільм від них. Про те, чи досі він піднімає 166 кг лежачи, дізнатися не вдалося, але виглядає наче нічо так. Біла футболочка, джинсіки, очочки. І дуже багато філософствувань та мислію по дрєву разліянія.

Яка вийшла розмова з журналістами у Жана-Клода, можна прочитати ТУТ

Зелені хмарки теж мають амбіції

Уподоблюсь Стронґовському і скажу: коментуйте там, якщо маєте що сказати.

Сорока на хвості принесла, що журналістку УНІАНу звільняють за ось цей матеріал про відкриття нашої з вами "Молодості":
http://culture.unian.net/ukr/detail/187898
Опасностє.

Навіть коментарі повидаляли. Отак.

Десь так можна описати мій стан зараз.

Єдиний український повний метр, який конкурує із 12-ма іншими непоганими картинами на "Молодості", виявився рідкісним гівном. Там у дога на шиї жетончик "Люцифер", люди не знають слова "пуанти", а ще вдруг-аткуда-ні-вазьмісь посеред траси з'являється мотоцикл із коляскою.

Ще ніколи я ТАК не жалкувала не тільки про витрачений час, а й про той час, який приділила інтерв'ю із Лєртом. Робилося воно виключно з кращими намірами і сподіваннями, але через такі фільми ніякої надії поки не видно. Тільки зовсім не через те, що, як сказав Лєрт, у переходах продають піратські диски.

Навчались ви, Володимире, у Штатах, та ні хріна вас там не навчили. Принаймні, за писання сценаріїв не беріться, бо це просто ґвалтування мізків і загроза психічному здоров'ю глядача.

Мені жаль продюсерів, мені жаль Лєрта, який зі словами "Давай уходить отсюда как можно дальше" піджав хвоста і втік після показу.

Ті, хто був учора (коли показ відмінили або відпіарили відміною) і сьогодні у кінотеатрі "Київ", бачив увесь той ажіотаж. І ще тоді я подумала: "Якби ж тільки фільм виявився того вартим".

Дулю вам і нам. Ще й Бабкіна вимастили своєю субстанцією кольору дитячої несподіванки.

це російський проект компанії Disney "Книга майстрів" та як їм усім ще не набридла ця женщіна "Коко Шанель та Ігор Стравінський" лисенького Яна Кунена.

Обидва фільми ще не є в прокаті, але скоро будуть.

Ось тут про Івана ніби не дурака та в черговий раз - про Шанель

Нехай у програмі "Молодості" цього року є багато хороших речей, але після відкриття подумалося: "І це міжнародний рівень?"

На більшість журналістів взагалі чхати хотіли, напхали людей у приміщення на подобіє лазні, запустили туди попітніти ще Куриленко, Гатліфа і Деньов.

Ван Дамм наче й качок, а як розумно не прийшов на відкриття. Отакі в нас мєждусобойчіки локального розливу фестивалі міжнародного рівня.

Про інші враження від церемонії відкриття читати тут

Чоловік Каті Вінслет та автор «Дороги змін» та «Краси по-американськи» Сем Мендес вийшов з пітьми. Принаймні, остання його робота – «У дорозі» (Away we go) - виглядає так, ніби Мендес вирішив пролити трохи світла на свою похмуру фільмографію. Спроба вийшла наївною. Але світло не завадить – не постійно ж герої мають умирати, а сім’ї розпадатися.

Починається все – вах! – з кунілінгусу. Саме тоді Берт з’ясовує, що у його дівчини Верони змінився смак – понесло фруктами. Насправді ж понесло вагітністю.

Стрічка побудована на шматках подорожі цієї парочки США та Канадою. Пошук ідеального місця для облаштування кубла і народження первістка обертається на сяку-таку авантюру, якої цим двом так бракує в житті. Воно й зрозуміло: дух пригод далекий від страхової компанії, де якось непевно працює Берт. І тим більше, мало цього духу у професії Верони – ілюстратора, чия парафія – нутрощі людського тіла.

Берт і Верона потроху гостюють у родичів та друзів, кожен з яких виховує власних дітей по-своєму – хтось батогом, хтось пряником. Так би мовити, придивляються: як свого виховувати будемо? Особливо доставляє епізод з хіпі-сімейкою та персонажем Меггі Гіленхаал. Он де сучасним затюканим матусям вчитися розкутості та вмінню абстрагуватися! Ліжко в її сім’ї – центр універсуму: тут сплять діти і водночас, не заважаючи чадам спати, поринають у еротичну нірвану їхні батьки. Себто ця ліберальна жіночка у східному вбранні зі своїм таким самим ліберальним обранцем. Ви ніколи не здогадаєтесь, чому для них коляска – то вселенське зло. Це варто побачити.

Цій спробі зняти комедію після низки фільмів з анхепі-ендами бракує справжніх жартів. Не беремо до уваги іскромьотну Меггі, заради якої варто спробувати дивитися. "В дорозі" належить до тих фільмів, про які на форумах кажуть "нєплохой фільм для просмотра со своєй дєвушкой под вінцо". Мендес вдається до ромкомівських сцен із дитячими клятвами «Пообіцяй, що ти будеш охуєнним батьком», які промовляються урочисто і обов’язково під зоряним небом. Що ще не ясно?

Любила я простоту викладення думок музичного оглядача газети "24" Ігоря Панасова.
З цікавістю читаю дописи музреда "ШО" Вадима Кулікова.
Ще мені подобаються матеріали людей звідси.

Паперову версію "Афіші" я регулярно читала вже давно. Переключилася на електронну, іноді ходила на сайт, але читала переважно Олексія Тарасова. Якого зараз там уже немає, але менше з тим.

Нещодавно рука потянулась хтозна що привело в тамтешній розділ музичних рецензій. Критик Володимир Сіваш відтепер асоціюється у мене з газово-пилєвими космічєскими туманностями, кратерами на Місяці та зеленими чєловєчками. Де ще знайдеш такого затятого фаната дефісів і всякого роду мислітєльних завіхрєній.

Словом, этноделичИская прог-психоделия с грув-волнами – скорее всего так, если кратко.

За наявності бажання пофілософствувати можна тут

А хто з музичних критиків для вас авторитет?

Доктор, це лікується?

Чудове. П'ятничне. Музичне. Відкриття.




Paolo Nutini on MySpace

Чекала на нове від Малярчук ще після публікації в одному із цьогорічних ШО витримки з її оповідання. Днями нарешті прочитала придбану на Форумі збірку "Звірослов". Анотація до книжки твердить, що Таня нібито продовжує середньовічну традицію звірословів, «чудернацьких енциклопедій про тварин». Книжка вийшла більше енциклопедією про людей, чи скоріше людські архетипи зі звірячими подобами. Малярчук пішла до наших шлунків сердець навпростець – через асоціації, бо для кожної описаної людини-тварини неодмінно знайдеться прототип із життя читача.

Авторка писала «Звірослова» два роки, хоча виглядає він писаним нашвидкуруч, поки живе було натхнення від побачених у зоомагазині, ЖЕКу чи деінде персонажів. Текст вийшов добротний, хоча й несподівано простий за формою. Діалоги, здається, відточувалися і редагувалися не раз, аби набути такої огранки. Рутинна битовуха та відповідна до неї мова торжествують. До речі, із суржиком Малярчук повелася суворо, дозволяючи йому небагато. Рівно стільки, скільки треба, щоб він не кидався в очі, як у декого, і не виїдав їх.

Врешті вийшла збірка не позбавлена гумору та схованого за ним співчуття героям-лузерам. Початок - парапапам! - людина-курка. Знову ці блондинки (кібаргі, ані запаланілі планєту). Мабуть, хотілося воззвать до найпоширенішого та висміяного ледь не кожним типу, хоча можна було би зоригінальнічать, звернутися до екзотичніших тварин і комах. Муха цеце, наприклад, лінивець чи жирафа. Хоча за медузу та пуму – респект безперечний.

Upd. Усі мають право на припущення. Однак вони можуть категорично не відповідати дійсності.